Понад три сотні майстрів з 18 областей України, а також із Росії — таким було цьогорічне представництво на мистецькому форумі, який проходив у серці Івано-Франківська — на майдані Шептицького. Організатором веселкового дійства стала Рада з туризму Карпатського регіону за підтримки Міністерства культури і туризму України, Івано-Франківської обласної державної адміністрації та Івано-Франківської міської ради. Журнал «CITY LіFE» виступив одним із інформаційних спонсорів.

Подивитися тут і справді було на що, адже народні умільці презентували свої роботи за понад сорока напрямками декоративно-прикладного мистецтва. Жителі і гості краю мали чудову нагоду помилуватися та придбати оригінальні взірці народного мистецтва. Зрозуміло, що найширше були представлені вироби майстрів Карпатського регіону.
Наталія Феркуняк з міста Косів привезла вишиванки і ґердани. Вишиває ще зі шкільних років, а от бісероплетінням захопилася порівняно недавно. Постаралася мама — народна майстриня. «Вона й зятя залучила до роботи, — жартує Наталія Василівна, — і внучку відправила в Косівський інститут декоративно-прикладного мистецтва вчитися на дизайнера одягу».
Інша косівчанка, Ярослава Медвійчук, виготовляє картини з березової кори. Краса — очей не відвести. «Це тому, — ділиться «секретом» пані Слава, — що кора цього дерева має цілу гаму відтінків». Допомагають майстрині чоловік, два сини і навіть шестирічний внучок. «Це в нас у крові, в генах, — переконана жінка. — Живемо ж у такому мальовничому краї, що просто не можемо не творити». 
А от жителька Івано-Франківська Олександра Григорук не лише сама вишиває — вона ще й збирає старовинні речі. Разом із чоловіком захопилися колекціонуванням з початку 90-х років — зі здобуттям Україною незалежності. Розповідає, що спонукав її до цього батько — вчитель історії. Де лише не побувала за ці п’ятнадцять років! Тернопілля, Покуття, Буковина, Гуцульщина... І от привезла старовинний одяг, щоб люди знали історію українського одягу, частіше вдягали вишиванки. «Я вже вдруге на цьому фестивалі і дуже вдячна його організаторам, — каже пані Олександра. — Тут панує атмосфера, яка очищує душу людини і підносить її до небесних висот». 
 
— Я родом з Хмельниччини, закінчила педучилище й отримала направлення у Свердловськ, — розповідає Леоніда Ткаченко. — Нині завідую дитсадком, а у вільний час вишиваю. Цьому прекрасному мистецтву мене навчила мама. Приходжу з роботи, швиденько перероблю хатні справи і — до вишивання. Якщо не сяду вишивати — заснути не можу. Дуже люблю використовувати в рушниках червоний і чорний кольори, хоча луганський орнамент — синьо-червоний. Дочку вже навчила. 
Леоніда Іллівна також хвалиться своїми писанками. Вони не схожі ні на гуцульські, ні на бойківські, ні на лемківські. Виявляється, секрет — у спеціальній техніці витравлювання оцтом.

У Василя Казновецького з села Млинівці на Тернопільщині — свої секрети. Він плете вироби з рогози. І що б ви думали? Саме у вересні йому потрібно заготовляти матеріал на весь рік. «А я все фестивалю, — бурчить пан Василь. — Оце щойно з Луцька, тепер ось у вас, а в кінці місяця до Львова запрошують». Воно й не дивно. Покриті лаком вироби з рогози не лише гарні, а й практичні. Якщо обплести пляшку, вона може служити як термос. Ну, а про кошики та брилі годі й говорити. Недарма на минулорічному фестивалі майстер майже всі свої витвори продав за один день. Тож цього року зробив висновки — прихопив більше.
Майже вся малеча обліпила столик з ляльками. «Ляльководом» тут Ірена Криницька-Омельченко з Івано-Франківська — незмінна староста народної хорової капели «Бескид» і невтомний пропагандист лемківського фольклору. «Шалянова спідничка, сардачок чи оксамитовий горсик, коралі, медальйончики, хустка на голові — таке традиційне вбрання лемкині, — пояснює майстриня. — А от маленька бойківчанка. У неї — сорочечка з вуставкою, пацьорки, жупан, фартушок, чобітки».
Від розмаїття кольорів усіх цих тирольок, гунь і лайбиків рябить в очах. Таке багатство сьогодні можна побачити хіба що в музеї. Дивлюсь, з яким захопленням і цікавістю розглядають лялькову колекцію не лише малюки, а й їхні мами-тата.

Увагу дітвори привертає і сусідній столик. Тут Надія Михайлова з села Чечелеве Полтавської області і Тетяна Ляхович з Донецька виставили кумедні обереги-домовички. Це вони, «хранителі домашнього затишку», поєднали і долі їхніх дітей, Олени та Максима. Минулого року хлопець і дівчина разом з батьками приїхали на Сорочинський ярмарок, там познайомилися, а п’ятого серпня цього року відгуляли весілля. «Це весілля нам теж допомогли справити «домовички», — жартує пані Надія: натякає на те, що гроші виручили від продажу оберегів. У весільну подорож молодята знову вирушили до Сорочинців. Для обох сімей це хобі, адже виготовляють свої вироби у вільний від роботи час. Хто б міг подумати, що миловидна Тетяна Ляхович — прапорщик?

Не менш симпатичні і керамічні козаки та козачки, опецькуваті поросятка, виліплені вмілими руками Ольги Андрусяк з Івано-Франківська. Їй, мабуть, на роду було написано зайнятися саме цим промислом, адже жила на Тернопільщині у селі... Гончарівка. Пані Ольга вважає, що митцем треба народитися. Себе з дитинства ніким іншим, як художницею, не уявляла.

Родина Андрусяків у повному складі на фестивалі вже вдруге. А от наймолодший, мабуть, учасник «Карпатського вернісажу» — 17-річний Михайло Мартин з міста Рахів на Закарпатті — приїхав уперше. Попри юний вік, хлопець уже має нагороду з виставки ЮНЕСКО в чеському місті Лідице, грамоти з Києва, Ужгорода. Фігурки з дерева вирізає з шести років. Азами цього мистецтва з ним поділився старший друг. Для роботи, каже Михайло, годяться лише вільха і липа — дерева м’яких порід.
Подружжя Швеців з міста Умань на Черкащині теж працює з деревом — вирізає ложки і миски. Цікаво, що захопилися цим промислом одразу після того, як одружилися, й от уже 18 років не зраджують улюбленій справі. Більше того — залучили до неї дочку: вона розписує ручки ложок і покриває їх лаком. Володимир Олексійович перелічує породи дерев, які годяться для дерев’яного посуду: липа, верба, тополя, каштан. «Головне, щоб дерево не мало запаху», — додає Тамара Миколаївна і не без гордості повідомляє, що мають уже в Івано-Франківську кількох постійних покупців.

Тим часом на сцену перед художнім музеєм виходять гості з Верховини — троїсті музики під керівництвом Романа Кумлика. Моя співрозмовниця Ірина Максименко з Новосибірська в захваті — вперше бачить «живих» гуцулів! «От молодці! — хвалить музикантів жінка. — Так витинають — хоч коломийки танцюй!»
Родина Максименків привезла з собою вироби з берести. «До їх виготовлення мене залучив чоловік, він учився ще у старих майстрів, які жили в селах, — розповідає пані Ірина. — Вони виготовляли горнятка, коробки і хлібниці, а все решта, що ви бачите — шкатулки, прикраси, заколки, — це вже наші новації. У коробках можна зберігати сипучі продукти. Денце і кришка виготовлені з кедра — він повинен вологу витягувати. А є ще й суцільні збаночки, в яких зберігають мед».
У великих шкатулках, виготовлених Максименками, можна зберігати біжутерію, в маленьких — ювелірні вироби. Ірина Альбертівна розкриває секрет: у берестяних виробах не чорніє срібло. Тому їхні маленькі шкатулочки йдуть «на ура» на ювелірних виставках.
Різьба по дереву, ткацтво, вишивка, писанкарство, ковальство, гончарство, лозоплетіння, твори художнього мистецтва, ліжникарство — яких лише ремесел не було представлено на «Карпатському вернісажі»! Фестиваль став чудовим святом народної творчості.