Якби прислухалися до того, що думають інші, можливо, нічого б не вийшло,а так сьогодні клуб відсвяткував уже п’ять років. На урочистості з цієї нагоди до Львова з’їхалися не лише «вовченята» з Києва, Луцька, Херсона та інших українських міст, а й однодумці з Росії, Білорусі та Угорщини. І не просто так, а на рицарські бої, які відбулися біля Порохової вежі. І, звісна річ, на бал та банкет, які були витримані в традиціях Середньовіччя.

Львів’яни були глибоко вражені, в одному товаристві спостерігаючи всякий люд у часовому періоді від VII по XVI століття — монголо-татар, ранніх скандинавів, русинів, а також рицарів та дам (в основному періоду середньовічної Європи), які немов зійшли перед людські очі зі стародавніх гравюр чи вийшли з музею. А тим не менше, всі ці строї шанувальники старовини шили спеціально чи замовляли у майстернях.

Свого часу на тему рицарства я спілкувалася з одним із кращих знавців старовинної зброї в Україні, відомим ерудитом у сфері старовини, науковим співробітником Львівського історичного музею Володимиром Мельником.

— Пане Володимире, якось уже узвичаєно, що з рицарством у нас асоціюються сила, чесність, благородство. Черговий міф для прийдешника?

— Звичайно, кодекс рицарської честі існував. Але проблема була в тому, що його не дотримувалися. Мали місце й убивства з-за рогу, і повстання проти короля, та й побої власних дружин. Рицарство гарно виглядає на папері, а в дійсності траплялося всяке. Скажімо, англійський король Генріх ІІ мав політичного суперника — архієпископа Кентерберійського Томаса Бекета, та й сказав якось, що було б непогано його позбутися. У кафедральному соборі Кентербері архієпископ загинув від рук рицарів короля, а зважте, що це ХІІ століття, коли усі — віруючі люди. Так що історія рицарства — це не лише оромантизовані сторінки.

— Сила рицарів — теж міф?

— Тут справа не в силі, а у витривалості. А це не одне і те ж. Не забувайте, що від сходу до заходу сонця рицарі махали мечами, не особливо утруднюючи себе розумовими вправами. Хлопчиків починали готувати до рицарської кар’єри, починаючи з семи років, і ця підготовка була безперервною. Рицар мав бути сильним, щоб нормально почуватися в обладунку, який разом із кольчугою міг важити до сорока кілограмів, а турнірний тягнув і на всі шістдесят, оскільки нікому не хотілося по-дурному ризикувати життям. Але передусім рицар мав бути витривалим і вправним, бо тільки сила в бою була малопомічна. Варте уваги, що водночас багато рицарів були неписьменні — такі собі часто-густо тупуваті особи без високих ідеалів і духовних поривань.

— У такому випадку чому так оромантизований — може, найбільше з-поміж інших — рицарський історичний період?

— А ви зверніть увагу, коли ця романтизація почалася: у кінці XVIII — на початку XIX століття, коли на зміну феодалізму почав приходити капіталізм. А капіталізм — це нічого романтичного: спрощені відносини, гонитва за грошима тощо. І представники класу феодалів, які в основному в цей час і займаються літературою, рицарство романтизують. Я не літературний критик, а історик. Але сказав би, що вся ця література на теми рицарства, яку маємо сьогодні, — це ностальгія класу, який зійшов з арени, за тим, що безповоротно відійшло у вічність.