Бачення Антипом сучасних культурних процесів в Україні ґрунтується на невтішних фактах яничарства деяких українців, їх перебування під впливом чужорідних, не притаманних їхньому менталітету цінностей. В наш час одне із «захворювань» українців — це не знайоме європейцям тяжіння до зовнішнього декору за відсутністю внутрішнього духовного змісту. До того ж боляче за «роздерту» в культурному й духовному плані Україну…

— У чому, на ваш погляд, полягає найголовніша проблема українців як нації? Звідкіля походить їхня «розірваність» на два, так би мовити, фронти — Схід та Захід?
— Споконвіку на теренах України співіснують і борються між собою дві філософії — східна та західна. На мою думку, українському народу природно притаманна західна, європейська філософія й культура. Західна Україна — тому яскраве підтвердження. Центр та Схід підпали свого часу під вплив угро-фінської й тюркської культури, яка, на жаль, продовжує домінувати й у сучасному ментально-культурному полі України.

— Невже на території такої величезної за своїм розміром держави, як Україна, не можуть з користю одна для одної співіснувати дві культури?
— На жаль, угро-фінська культура виявилася досить агресивною по відношенню до автентичної культури українського народу. Явище «общака», зрада національних інтересів держави, проголошення Мазепи зрадником не лише Москви, а й самої України свого часу (та й сьогодні) — ганебні наслідки цього співіснування. Та й достеменно відомо, що сіамські близнюки довго не живуть.

— Якщо ця так звана «східна» філософія була нам нав’язана, то, напевно, ґрунт для неї виявився досить благодатним…
— Безумовно. Хоча, подивившись на її процвітання в багатьох областях країни, починаєш замислюватися, чи насправді вона була нам нав`язана, чи є генетичною особливістю здебільшого лівобережних й центральних українців.

— Отже, відповідно до вашої теорії «агресивності культури», заради виживання одна з цих двох культур повинна поглинути іншу… Чи співіснування домінуючої й «периферійної» культур також цілком можливе?
— Авжеж. Але постає питання, яку культуру ми хочемо бачити в Україні домінуючою, а яку «периферійною». На жаль, українська нація, яка сама «родить» свою культуру, так само, як і німці чи французи, сама ж цю культуру занедбала й не досить охоче її відроджує. Та, окрім проблеми «двох культур», існує й проблема наступу нових технологій, за якими ми, на жаль, не встигаємо.

— Виходить, українська культура так і залишиться «селянською» культурою?
— Наш фольклор, вишивка, писанки, які створюють бабусі по селах і містах нашої держави (тим самим доводячи, що кожна з них уже є мисткинею), — це зовсім не «селянська культура», а наш скарб. Та треба ще йти у ногу з часом і доводити світу, що ми є самобутньою й передовою нацією. На жаль, для формування єдиної нації нам не вистачає патріотизму й відчуття державності. Так склалося (до речі, це моя власна асоціація), що історично українці — це козаки по духу й по крові, які спочатку боронили свою волю, а вже потім державу з шаблею в руці. Ця вольниця була завжди дорожча за державу. Тому в нас не приживалася й Конституція. І воювали ми дуже часто за всіх, окрім себе. На превеликий жаль, нам здебільшого й сьогодні усе одно, в якій державі жити, аби бути вільними. Хоч як це парадоксально звучить, українці — раби свободи!

— Але ж в історії України було дуже багато патріотів, які боронили саме свою батьківщину.
— Так, але на рівні усієї України ці випадки є дійсно поодинокими. Загального патріотизму й любові не до Львівщини чи Донбасу, а до України в нас немає… В Німеччині баварцям не все одно, що коїться, наприклад, у Берліні. Та й берлінець хвилюється за події в Баварії, бо його батьківщина — уся Німеччина. А ми виявляємося самі якимись ментально-культурними «сепаратистами» в межах своєї ж батьківщини. Українцям треба єднатися на всіх рівнях, не лише в політичному сенсі. І культурні, мистецькі зв`язки Сходу та Заходу країни повинні цьому реально допомогти.

— З 10 вересня по 7 жовтня в Донецьку відбувається Міжнародний симпозіум зі скульптури в камені «Український степ». Чи здатне, на ваш погляд, проведення подібних мистецьких заходів сприяти такому національному єднанню?
— Авжеж. Як цього літа футбол змусив усіх українців згадати, хто ж вони є і в якій країні живуть, так само подібного ефекту можна очікувати від мистецьких заходів. Симпозіум — це взагалі, на мою думку, явище безпрецедентне на теренах України. Окрім того, що в ньому беруть участь найвидатніші скульптори України, також запрошені представники з усіх частин держави: Львова, Києва, Харкова, Донецька й Горлівки. Беруть участь і два німецьких скульптори. Лише події такого роду здатні пробудити у людей відчуття причетності до великої культури своєї батьківщини й любов до мистецтва.

— До речі, як ви прокоментуєте ситуацію із сучасною українською скульптурою? Наскільки їй вдається бути самобутньою й справжньою?
— Українці — це народ, який сьогодні «хворіє» на втрату власної й національної самосвідомості. Це приводить до підміни понять, розмінювання на дрібниці, прагнення декоративності в негативному сенсі цього слова. Така ситуація, на жаль, спіткала й українську скульптуру. Нині багато хто з сучасних українських скульпторів більше займається підробками: статуетку, парасольку, свічник вони видають за скульптуру. Я не маю нічого проти декоративних речей, але вважаю, що не треба фальшивити, видаючи їх за справжні витвори мистецтва. Це погано впливає на смаки людей, бо в мистецтві починає переважати «салон». Про ці процеси дуже влучно висловилася київський мистецтвознавець Л.Лисенко: «Скульптура, що є дизайнерським об’єктом, стає вішалкою для капелюхів».
Українській скульптурі не вистачає енергії й життя, думок та почуттів. Не вистачає індивідуалізму, оригінальності. Блиску багато, а під ним — мертва форма, недосконалий об`єм, відсутність енергетичного взаємозв`язку з глядачем. Нам треба виховувати мистецькі смаки глядачів і замовників. Інакше скульптура перейде в сферу декоративно-ужиткового мистецтва. А цього ніяк не можна допустити…