- Перший альбом ми записали ще у 1996 році, але тоді раптово змінився склад гурту, і ми не змогли його видати. Потім у кожного з нас траплялись якісь життєві негаразди, було не до альбомів. Тепер усе налагодилось, і ми нарешті взялися до омріяної студійної роботи. У Луцьку з’явився молодий перспективний звукорежисер Андрій Жернов, є досить хороше професійне обладнання, тож ми вирішили записати альбом у рідному місті, а не у столиці. Чим дуже задоволені.

— Який наразі склад гурту? Я пам’ятаю той час, коли «King Size» був квартетом, а у складі гурту грав гітарист із Симферополя Олександр Басов.
— На сьогодні «King Size» — тріо: Юрій Братасюк, який грає на бас-гітарі з моменту заснування гурту, я та барабанщик Володимир Лопушанський. Володя — дуже досвідчений музикант, який грав у гурті «Світязь», ще коли художнім керівником там був Олександр Сєров, працював з Василем Зінкевичем. А щодо альбому, то вже прописано чотирнадцять треків. Дванадцять є новими, а дві пісні давно знані й улюблені слухачами — «Тихо сонечко сідає» та «Юлія». Ми вважаємо, що ці речі є хітовими, тому зробили кожну з них у двох варіантах — повільному і швидкому.

— Яким буде музичне наповнення платівки? Усе буде в звичному для вас важкому гітарному форматі чи, можливо, як і під час концертних виступів, додасться трішки блюзу?

— Альбом ми робимо таким, щоб подобався дівчатам. Це, звичайно, жарт, але в ньому буде багато балад, лірики. Хоч і кілька потужних речей теж матимуть місце. Річ у тому, що можливості сучасних студій дозволяють музикантам збагатити звучання пісні, ускладнити її різними інструментами. І не хочеться припуститися помилки, яка сталася з нами при записі першого альбому. Тоді було всього багато, воно все так гарно звучало... Та коли довелося грати наживо — у піснях траплялися пустоти, тому що не було інструментів, які могли їх заповнити. Зараз ми усе мінімізували. Намагаємося записувати матеріал так, аби його максимально наближено до оригіналу можна було виконувати наживо. Реліз альбому планується на кінець квітня. Обов’язково зробимо презентацію у Луцьку, хотілося б і в Києві. Наразі ведемо перемовини з цього приводу з арт-директором «Докер-пабу» Сергієм Степаненком. У Львові теж плануємо провести презентацію. Востаннє ми виступали у Львові на концерті, присвяченому Дню міста, на одній сцені з Русланою, «Кому Вниз», Гораном Бреговичем. Львівська публіка дуже добре сприймає «King Size», і мені подобається грати там навіть більше, ніж у Луцьку.

— Це, напевно, через те, що луцькі концерти у тебе більше асоціюються з роботою. А там, де наступає буденність, важко займатися творчістю.

— Можливо, хоча це палиця з двома кінцями. У регулярних виступах у клубі «Майдан» ми знайшли багато позитивних моментів. По-перше, для професійного музиканта постійні виступи дуже важливі. По-друге, є можливість бачити, які пісні публіка сприймає, а які ні. З іншого боку, життя гуртів в Україні, особливо тих, що не грають комерційну музику, ускладнене різними проблемами. Вони мають не так багато роботи. Навіть такі групи, як «Кому Вниз», «Вій», «Мертвий півень», «Борщ», доволі рідко виступають. А «Майдан» дає їм можливість пограти. Хто б міг подумати, що до Луцька завітає легендарний «Парк Горького». А «Майдан» здійснив мрію багатьох шанувальників року.

— Побутує думка, що у Луцьку мало прихильників якісної музики. Адже часом навіть на дуже хороші концерти збирається не так багато людей.

— Роки незалежності України — це період проведення антикультурної політики щодо нашого народу. Молодь, яка виросла за цей час, вихована на тому бруді, який ллється із засобів масової інформації. Вони просто не знають якісної музики, сповідують екстремальні, агресивні форми, що прийшли до нас із Заходу. З іншого боку, економічна і соціальна ситуація не сприяє тому, щоб люди займалися духовною і культурною освітою.
Людина, яка займається мистецтвом (не лише музикою, а й малярством, літературою тощо), завжди мусить нести якийсь «месидж» у своїй творчості. Те, що допоможе іншим вирости, піднятися на щабель вище. Я не розумію мистецтво, яке веде до деградації, заганяє людину у безвихідь, є егоїстично самовдоволене. Наразі ми є свідками глобалізованого руйнівного процесу. Складається враження, що ці всі «співаючі трусики», що не злазять з екранів, є дуже цікавими. А насправді такий стан речей на телебаченні і у ЗМІ — агресивна політика нав’язування примітивних речей. І виходить так, що людина не має вибору. На так званій «поп-культурі» формується ринок недумаючих слухачів. Усі ці формати, які подаються як щось універсальне, добре для всіх, насправді сприяють тому, що окрема купка заможних амбіційних людей тримає ситуацію під контролем. Розумними людьми, які слухають, скажімо, Pink Floyd, не дуже легко керувати.

— Дякую за розмову. Будемо сподіватися, що розумних людей, які грають і слухають справжню музику, буде дедалі більше.